"Оксана Бандера була як монахиня - тиха, світла, спокійна..."

"Оксана Бандера була як монахиня - тиха, світла, спокійна..."

В ніч на 25 грудня 2008 року не стало Оксани Бандери - рідної сестри Степана Бандери.  Вона померла у своїй стрийській квартирі -  в оточенні людей, які її любили.  ...Сталося так, що вперше і востаннє я побачила  пані Оксану за кілька днів до цієї сумної ночі - 22 грудня, коли приїхала на її уродини. Оксані Бандері виповнився 91 рік. Стрийські свободівці, які бували в її оселі частенько,  попередили, що довгі розмови недоречні - тижнів два тому пані Оксана захворіла і злягла. Я приїхала до Стрия, аби просто доторкнутися до її руки...

...Помешкання на першому поверсі стрийської багатоповерхівки - повне людей. Політв'язні, знайомі пані Оксани, журналісти. Коли з кімнати Оксани Бандери вийшов священик, я підійшла до ліжка і легенько погладила її руку. Пані Оксана відкрила очі і подивилася так легко, що посвітліло на душі...

Оксана Бандера - остання з великої сім'ї багатодітного священика Андрія Бандери - пароха села Старий Угринів, що на Івано-Франківщині - та його дружини Мирослави Глодзінської-Бандери.  Оксана народилася у 1917 році.  А були ще сестра Марта-Марія, брат Степан (майбутній провідник УПА),  брат Олександр, сестра Володимира, брат Василь, брат Богдан. Була  маленька Мирослава, яка померла немовлям. Мама цієї великої сім'ї померла 1922 року від туберкульозу горла. У травні 1941 року священика Андрія Бандеру з двома доньками заарештували і вивезли до Києва. 8 липня відбувся суд, а вже через три дні отця Андрія розстріляли. Доньок Марту і Оксану вивезли на вічну каторгу в Красноярський край. Там вони   працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не народили дітей... Марта-Марія так і померла на чужині, а Оксана лише в 1989 році повернутися на Україну, відбувши 49 років заслання. Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика, і мала шестеро дітей.

У Стрию я поспілкувалася з Анною Рудник та Олесею Малетич - стриянками, які були біля Оксани Бандери багато років. .

Розповідають, що коли Оксана Бандера та її сестра Володимира (вона померла кілька років тому) приїхали до Стрия - люди зустрічали обох хлібом-сіллю.

Сестри Бандери отримали цю квартиру - каже Анна Михайлівна - бо родинний маєток у Стрию, розташований на вулиці Львівській, совіцька влада відібрала і перетворила на інкубаторну станцію.

Між сестрами існував  незримий невловимий зв'язок. Щойно захворіла одна - відразу злягла друга.  Кожен день Оксани і Володимири починався з молитви. Потім сестри Бандери ходили на  націоналістичні заходи, зустрічалися з людьми.  Анна Михайлівна каже, що намагалася відгородити їх від зайвих запитань. Володимира була дуже збуджена - далося взнаки пережите. Особливо той період, коли її привезли до Москви і вимагали написати зречення від брата і підписати відозву до упівців - аби відмовилися від боротьби. Володимиру тоді кілька місяців тримали у камері, де з крана постійно капала вода. Її не зламало навіть те, що десь там на волі без неї росли  шестеро дітей.

Коли Володимири не стало і пані Оксана залишилася одна, вона кожного дня сповідалася і причащалася. Поки не було священика - не снідала і навіть не пила води. Якось попросила Олесю вкотре привести отця. "Я ж така грішна!", - зітхнула. Олеся запротестувала: "Яка ж Ви грішна, пані Оксано, та у Вас узагалі гріхів нема". - "Е ні, я  перед сповіддю напилася води". Оксана ніколи не забувала те, чого навчив її батько - священик Андрій Бандера. ...Про Оксану Бандеру казали, що вона - як черниця. Тиха, світла, спокійна. Любила людей. Коли на 90-ліття прийшли понад 100 гостей - знайшла сили і охоту з кожним перемовитися добрим словом.

...Ніколи нічого не вимагала.  Відмовилася від пільг, які дають репресованим. Відмовилися від президентської стипендії, яку хотіли для неї виробити. "Я така, як усі люди. Якщо всім тяжко - то і мені теж".

Був такий епізод. Дуже зимно. У квартирі ще не ввімкнули опалення. Приходить гість - політв'язень - і каже: "Пані Оксано! Ви б камфорку включили, аби було тепло".  - "Нє, пане Петре, шкода України. Газу в нас і так небагато".

Анна Михайлівна іноді записувала її спогади. Про те, як важко було жити на чужині, як їх зі сестрою переслідували. А паспорти видали без права проживання на Україні. В Оксаниних спогадах завжди жила сестра Марта, з якою відбувала каторгу. Згадувала до подробиць перепоховання Марти в Старому Угринові.

Оксана Бандера вірила в силу українського націоналістичного руху, який вважала основою розбудови української  держави. Не переставала  цікавитися політикою. Ще тижнів три тому запитала пані Олесю: "А перевибори будуть?" І казала, що могла б віддати за Україну життя.

Для Оксани був природнім спартанський побут. Але на Різдво, коли ще жива була Володимира, сестри Бандери завжди готували. Тоді до їхнього дому приходили численні колядники, яких обов'язково запрошували до столу.

Нині усе добро, яке була нажила родина, - втрачено. Наприкінці життя залишилися у Оксани дві цінні речі. Сімейна вервечка - зв'язана вузликами з ниток, як у черниць, - яку ніколи не знімала і яку пронесла через усю каторгу. І давній родинний молитовник, який дивом вцілів.  Коли Оксану, Марту і отця Андрія Бандеру забирали - котрийсь каґебіст дозволив їм узяти цей молитовник з собою. У книжечці завбільшки з долоню, в чорних палітурках - стерті, але акуратно обклеєні білим папером сторінки...

Оксана Бандера заповіла, аби поховали її у рідному селі - в Старому Угринові. Там покоїться її мама, яку втратила п'ятилітньою дитиною, і яку вона чомусь постійно кликала в напівдрімоті останніми ночами. Покояться дідусь і бабуся Лодзінські - мамині батьки, її маленька сестричка і Марта Бандера...

Підготувала Галина Миць