Націоналізм повинен бути в серці в кожного

Націоналізм повинен бути в серці в кожного

ВО "Свобода"

Ярослав Кравченко - професор Львівської академії мистецтв, кандидат мистецтвознавства, член національної спілки художників України, п'ятий номер у виборчому списку ВО "Свобода" до Львівської обласної ради.

Ярослав Кравченко - син переслідуваного художника, що був одним з уцілілих учнів Школи Михайла Бойчука, художника який усе життя відстоював право існування українського мистецтва і який не сприймав соцарту та радянського штибу життя.

До творчого надбання Ярослава Охрімовича Кравченка входить близько 300 публікацій у періодичних виданнях, наукових збірниках, мистецьких каталогах і колективних монографіях, монографія "Охрім Кравченко. Художник і час" тощо.

Пане Ярославе, розкажіть про своє життя, родину

Народився у Львові, у родині художника Охріма Кравченка, якого у той час не визнавали, не сприймали. У той час слово "бойчукіст" вважалося якимось страшним словом. Я виховався в родині, де завжди любили, цінували Україну.

Мій батько воював в армії УНР, в армії Симона Петлюри, потім мав і більшовицький полон, тифні лазарети. Пізніше доля повернула так, що він почав займатися живописом, вчився в Білій Церкві, в Києві. У той час навіть просто вільнодумство вважалося вже приналежністю до якоїсь організації. Батько вчився у професора Бойчука в Києві. А тому опинився під арештом, один раз, другий, був виселений з України. А вже після війни опинився у Львові. Охрім Кравченко приїхав до Львова з твердими переконаннями запеклого націоналіста, який свої переконання завжди підтверджував ідеями мистецькими, ідеями школи Бойчука, які також були абсолютно несприятливими для радянського середовища. Це була людина, свято переконана в українськості, яка завжди відстоювала усе українське, відстоювала право українського мистецтва, не сприймаючи радянського соцарту і системи життя. Через це дуже швидко батько потрапив у когорту неблагонадійних. В нас у хаті збиралося дуже багато таких людей, як Чорновіл, Світличний, Сверстюк, Горинь. Це було середовище, в яке мене часами пускали, часами не пускали. Це призвело до того, що вже десь вкінці 60-х років, будучи в дев'ятому, на початку десятого класу, в Грицька Чубая в хаті почали видавати такий собі самвидавчий журнал "Скриня", що потім опинився у такому ж колі звинувачень, як і діяльність родини Калинців. Через це після школи десь добрих років чотири я був абітурієнтом, який не міг попасти в університет. У 85 році я поступив в Київський художній інститут, після його закінчення працював в музеї архітектури, в історичному музеї у відділі охорони пам'ятників, перейшов у 86 році в інститут декоративно-прикладного мистецтва і з того часу працюю там.

Ви пішли слідами батька, Ви малюєте?

Я більше займаюся теорією мистецтва. В нас у родині чуття до специфіки фрескового малярства, до темперного малярства, бо батько працював тільки в техніці темпери, перейняла моя молодша дочка, яка навчається на реставрації творів іконопису. Мені ж більше передалася теоретика.

А який період мистецтва вивчаєте?

Кандидатська робота, яку я захистив у Києві, була пов'язана з церквами українських Карпат. Звісно, що таку тему в період побудови комунізму сприймали з певними пересторогами. А тому роботу мені вдалося захистити в 96 році в Києві, в Українській Академії мистецтв. Перед тим, від 91 року, я мав можливість бути на щорічних літніх семестрах Українського Вільного університету в Мюнхені. По їхній системі здобув звання доктора філософії з мистецтвознавства. Перебування в Мюнхені дало можливість зустрітися з багатьма цікавими людьми, яких у радянському світі вважали ворогами народу, буржуазними націоналістами тощо. Хоча це були люди, які підтримували українську науку в екзилі. Це скажімо, і професор Володимир Янів, професор Аркадій Жуковський, який був довголітнім головою європейського НТШ в Парижі, доктор Петро Гой, магістр Володимир Леник, Володимир Кошелівець. Ми були на Вальфрідгофі, на могилах Степана Бандери, Ярослава Стецька. Це було теж щось нове і цікаве порівняно з тим, що вже на початку 90-х років вкладалось у стереотипи нашого мислення.

А зі Славою Стецько Ви теж познайомилися в Мюнхені?

І зі славою Стецько, і з Ганною Бойчук - це дочка Михайла Бойчука, якої він не бачив ніколи в житті, вона народилася після його розстрілу. Ми активно співпрацювали з радіостанцією "Свобода". Проте навіть просто спілкування з цими людьми дуже багато давало нового для розуміння того, що відбувається і в Україні і поза Україною. В Мюнхені я бачився і з Михайлом Осадчим, якого я знав добре тут, і з В'ячеславом Чорноволом, і з Євгеном Сверстюком. Це були зустрічі зі старими членами оунівського підпілля, із дивізійниками, і з мельниківцями. Саме таке середовище було навколо Українського Вільного університету і навколо українського інтернату "Рідна школа" у Мюнхені. "Рідна шола" - це організація, що збирала українських дітей з усієї Європи і намагалася виховувати їх в українському дусі.

Чому Ви прийшли в "Свободу"?

В "Свободу" прийшов після Майдану і, якщо чесно, Майдан багатьох нас чомусь навчив і дуже багато дав зрозуміти. Навіть не сам Майдан. Майдан - це був сплеск емоцій, сплеск якихось позитивних чи негативних людських якостей, кожен показав себе по-своєму. Деякі наші студенти і викладачі були з перших днів на Майдані. Прикро виглядало тоді, коли вже відчувалося, що перевага на стороні помаранчевих, тоді приїжджали цілі бригади для того, щоби пофотографуватися і ввечері від'їхати назад.

Те, що сталося вже потім, оті ордени і медалі.... ті люди, які були біло-голубими, вже в наступному моменті всі мали грамоти і помаранчеві шалики...

Я давно був переконаною людиною в національному плані. Я ніколи не хотів, можливо, заполітизовуватися, хотілося відчувати себе більш вільним. Все таки час показує, що в суспільстві жити і бути вільним від цього суспільства не можна і все-таки щось треба міняти. Час показує, що ті зміни, які проходять, це не ті зміни, які хотілося б бачити. Мій прихід у "Свободу" також пов'язаний з тим, що ідеї національного повинні мати свій розвиток, повинні розростатися. А для цього необхідна не просто демагогічна активність, а активність більш яскраво виражена.

Україна в нас була один єдиний момент за ці роки: це коли був ланцюг. Коли я стояв за Зборовом, на дорозі в отой морозний день і коли зі села виводили людей: дідусів, калік, виносили на руках і ті люди ставали в той ланцюг, - тоді була Україна. Коли розкопували території районних енкаведе і знаходили цілі поховання,- тоді була Україна, коли постало питання про те, щоби притягнути до відповідальності тих людей, які це зробили, - тоді була Україна. Але наступним кроком були розмови на кшталт: та вони вже старенькі, та що це в них вже питати. І от на тому Україна і закінчилася..

Вважаю, що сьогодні настав час більш конкретних, більш радикальних змін. І мені здається, що саме ті люди, які входять до "Свободи", і є тими людьми, які можуть робити ці зміни.

Отже, на Вас вплинуло те, що "Свобода" є націоналістичною організацією?

Звичайно, що так. Добре сказав Іллєнко, що треба переживати за себе, що ти є українець в своїй країні. Власне, чому це націоналістична, при чому тут є поняття націоналістичного, коли ми є у своїй країні. Чому націоналістичний не говорять про італійців чи про французів. У них також є більш чи менш радикально налаштовані. Але бути, наприклад, французом, у них є в крові кожної людини. А чому бути українцем вважається чимось поганим або відразу ж націоналістичним?

Я вважаю, що націоналізм повинен бути в кожному українцеві, тому що це є риса, що характеризує людину, яка хоче своєї держави, яка любить свою державу. Навіть елементарні поняття свободи зав'язані на понятті держави, тому що свобода - це не є вседозволеність, а свобода - це виконання певних зобов'язань, чи перед державою, чи суспільством, як хочете. Оці зобов'язання порядності, культурності, в нас їх нема. І останнім часом жахливо дивитися на те, що відбувається...

Згадаймо ще одне, недаремно Мойсей водив народ по пустелі сорок років, він це робив для того, щоби витравити з них рабський дух, щоби народилося покоління, яке відчувало би себе вільним.

Скільки потрібно українцям, щоби витравити у собі отой синдром рабства і меншовартості?

А це залежить від нас, від нашого хотіння, від нашого світосприйняття. Але як не крути, принаймні одне покоління мусить перейти. Я дивлюся на своїх дітей, вони вже є інакші, як ми. Звичайно, що нація, яка не мала впродовж трьохсот років своєї державності, за десять років її мати не буде.

Ми мусимо відівчити наших "старших братів" від отого поняття великодержавності і менторства. А для цього знову ж таки повинен пройти певний час, щоби пояснити, що Росія - не "старший брат", а рівний, а, може, і ніякий не брат... І у цьому наше завдання. Ми мусимо поступово йти до нашої мети. Є така притча про те, як троє людей будують собор. Коли запитали першого, що він робить, той відповів, що возить цеглу, другий сказав, що гроші заробляє, коли запитали третього, він відповів: "Будую собор". Отаке різне розуміння однієї і тієї ж справи. Ми повинні розуміти, що збудувати державу можна тільки поступово, вкладаючи цеглинку за цеглинкою.

Наталія Панькевич