Учнівський табель - яскравий взірець постколоніяльного суспільства

Учнівський табель - яскравий взірець постколоніяльного суспільства

ВО "Свобода"

Спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом

Монтеск'є

Табель, який принесла дитина зі школи, виразно переніс мене в совєтський час, коли бланки здебільшого були або російські, або, якщо й українські, то, дослівно копіюючи всі російські форми та конструкції, засвідчували, що українська мова - тільки бліда копія мови імперії. Тодішні політтехнологи досконало знали, як творити "поганих громадян", які згодом стануть "добрими рабами": спочатку треба навчити українців перемикати код з української мови на російську, а потім російська одномовність - це лише справа часу. Сучасний табель, який видає Міністерство освіти і науки України, - це українські букви, але зовсім неукраїнська сутність з більше ніж десятьома суржиково-постімперськими помилками та ще й унаочненим зневажанням чинного мовного законодавства. Принагідно завважу, що зазначене Міністерство цьогоріч схвалило програму для "Зовнішнього незалежного оцінювання", згідно з якою одинадцятикласники мають правильно виконати тести та ще й добре написати висловлювання, бо ж кожна допущена помилка - це втрачений бал, який унеможливлюватиме вступ до вишу.

Отож, про помилки... Впадають у вічі численні порушення українського синтаксису, що є "вічним двигуном, який приводить у рух усю могуть мови" (І.Вихованець). Табель рясніє конструкціями з орудним відмінком для назв істот на кшталт: "заповнюється класним керівником", "підписаний батьками", "відвідування школи учнями". Неперевершений знавець культури мовлення Б.Антоненко-Давидович (70-ті роки XX ст.) писав, що моторошним для нього було речення: ,Дорогу викладено робітниками", оскільки дорогу викладають каменем, бруківкою.., але не робітниками. Студенти "Львівської політехніки" малювали плакат на тему: "Злодія вбито міліціонером", на якому зображено міліціонера, якого тримають за ноги і ним вбивають злодія. Відтак, те саме (з огляду на написане) відбувається і з класним керівником: його беруть за руки (чи ноги) і ним заповнюють табель і, зрозуміло, батьками теж підписують цей документ, відтак логічно, що відбувається і "відвідування школи учнями". Такі мовні штампи - це наслідок імперського втручання в структуру української мови, коли термінологічні бюлетені 1933-1935-го років зруйнували понад 14,5 тисяч українських слів, замінивши їх російськими відповідниками, а мовознавців тодішнього Інституту української наукової мови фізично винищили. Отже, теперішнє Міністерство освіти і науки увічнює ті форми, які запровадили колонізатори на нашій землі, хоча українська мова має досконалі вислови на зразок: "класний керівник заповнює табель", "батьки підписують" його, а "учні ходять у школу". Усе просто і зрозуміло, та ще й по-українському, а не по-чужинському.

Иншою помилкою, яка рясніє в українському табелі, є пасивна конструкція, себто форма на -ся: робиться (запис), видається (учневі), заповнюється (керівником), зберігається (у школі). В українській мові такі словосполучення повертають дію до діяча, який виконує її, приміром, вмиваюся, одягаюся, розчісуюся. Відтак, табель також сам є діячем, бо він сам себе заповнює, сам видається, і в ньому самі робляться записи, тому, вчителя, мабуть, не потрібно, бо ж і так усе відбувається... Недаремно писав Конфуцій: "Якщо слова не мають змісту, то справи не змінюються". Гадаю, що українська школа, на жаль, і далі залишається совково-совєтською, позаяк слова (написані в табелі, вживані у щоденниках тощо) втратили своє духове наповнення, інформаційну місткість, тому й поступу теж нема. Добре було б, щоб "запис не робився", а вчителі записували (що необхідно), та й табель заповнювали і видавали учням.

У програмі для незалежного тестування є вимога вивчити правила вживання прийменників у-в, яких не знають працівники Міністерства, бо ж маємо у табелі: "в кінці семестру", "в кінці навчального року". Нагадую: українська мова є у першій трійці з-посеред світових мов за особливістю чергування голосних та приголосних (себто за милозвучністю), наша мова (за поширеністю) є на 20-му (за иншими даними на 17-му) місці серед понад 3,5 тисяч мов, аналогів до українських колискових не знайдено в жодній иншій мові, отож закон милозвучности (чи евфонії) української мови відомий у всьому світі, але невідомий для українського Міністерства! Тому правильно "у кінці семестру''', ,у кінці навчального року". Ще одна помилка, яка стосується вживання прийменника по. Цей прийменник уточнює місце дії {плисти по Дніпру), мету {йти по воду), час {по Різдву), міру та кількість дії {пити ліки по чайній ложці), але його ніколи не вживають у конструкції "по хворобі", бо тоді це означає, що хвороба внизу, а по ній зверху ходять (правильно "через хворобу"). Невідомо, чи зможуть правильно написати абітурієнти правила вживання українських прийменників, якщо і в табелі, та й у щоденниках скальковано суржикову форму "по хворобі", яка, постійно унаочнена, обов'язково буде закарбована в дитячій пам'яті.

Відтворюючи думку, ми, відповідно до законів мови, отримуємо відбиток української чи імперської ментальносте, зрештою, вкоріненість у світ української культури чи, навпаки, рабське, постімперське світосприйняття. "Думка є змістом мови, а мова - формою думки" (І.Вихованець), тому загадковою є ідея речення: "...класний керівник видає табель досягнень у навчанні учнів і відвідування школи учневі" (пункт третій примітки), у якому маємо і відірваність додатка від головного слова, і тавтологічні повтори, і нечіткість висловленого.

Період "постколоніяльного збочення" відтворено не лише за допомогою численних мовних порушень, але і в переліку навчальних дисциплін, бо ж як можна пояснити аж три предмети, які стосуються мови: українська мова, рідна мова і мова національних меншин? Якщо, приміром з української мови мають бути оцінки у всіх дітей, позаяк законодавча база вимагає обов'язково знати державну мову, то як пояснити ті дві мови, що залишилися: рідна і мова меншин? Постає запитання, чи є українська рідною? (До речі, за даними останнього перепису українська таки рідна для 67,5 відсотка населення, а за європейськими стандартами для ухвалення моноетнічности суспільства достатньо 60 %). І, ймовірно, у графу "рідна мова" можна записувати будь-яку мову, наприклад, російську, але ж ця мова і є мовою меншини, хай і найчисельнішої... Щось перестаралося Міністерство з кількістю мов і забуло, що "...не може при добрі той жить, хто хоче злу й добру служить, бо, хтівши догодить обом, він швидко стане злу рабом" (І. Франко). Ще одне питання, яке викликає здивування - це громадянська освіта, яку по-варварськи запровадили в школах, але ж освіта у всіх європейських державах (на які ми прагнемо рівнятися) є національна, побудована на національних традиціях, увічненні національних героїв, відстоюванні єдиної національної мови, яка є "першим і останнім бастіоном".

Отже, візитною карткою Міністерства освіти і науки України і далі є суржик - "кровозмісне дитя білінгвізму" (Ю.Андрухович), "чорнобильське теля-мутант з двома головами" (В.Іванишин). Відтак, українські діти і далі будуть виховані за допомогою "дводушности" й "дволикости", бо, маючи понад десять граматичних помилок в основному шкільному документі (табелі), від них вимагатимуть зовсім протилежного - бути грамотними під час незалежного тестування; а наявність трьох мов ніколи не стане першопочатком національної гордости. Доречно нагадати, що кожна держава контролює мовні питання: "ірландці замінили дорожні написи на ірландські; німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовилися розуміти англійську; португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською; а французи закручують гайки навіть в Інтернеті" (В.і Д.Капранови). Лише Україна після 16-ти років незалежности не напрацювала програми свого мовного (а мова - запорука майбутнього) знемосковщення, а суржикова "двоязичність" як яскравий взірець постколоніяльного суспільства і досі панує в шкільному табелі.

Титан праці І.Франка ще 1905-го року у "Слові до української молоді" закликав вирішити нашу "дійову задачу": "Витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу инших націй...". Залишається сподіватись, що в XXI столітті таки усвідомлять українці слова державного славня, який проголошує й утверджує національну (не громадянську!) ідеологію: "В ріднім краю панувати не дамо нікому".

Доцент катедри української мови Національного університету "Львівська політехніка"

Оксана Микитюк