Вічная пам'ять...

Вічная пам'ять...

ВО "Свобода"

Страшний, невблаганний голод оселився в Україні 1932 року. В кожному селі, кожному дворі, кожній хаті. І не було куди сховатися - він знаходив скрізь. В кожному закутку штрикав підлогу, грунт, аби не пропустити повз очі ані зернини, ані крихти. Він ретельно вимітав усе, залишаючи хлібороба без надії.

Смерть ходила від хати до хати. Смерть збирала свій чорний врожай. Зайшовши раз, вона поверталася знову. В багатьох хатах менш, як за рік вона побувала до десятка разів! Танули українські родини, як віск. Танули українські села, танула Україна... Так відійшло у вічність близько 10 мільйонів жертв. А ті, що лишилися, були ледь притомні від голоду.

Не було чути пісень. Змовкли веселі подвір'я. Не чути дитячого сміху. На що перетворив ворог нашу оселю? Люди не люди, кістляві примари. Без почуттів, без ідеалів, без потреб - лише страшне відчуття голоду. Людей було зламано, їхню свідомість змінено.

Безмежна ненавесть до цінностей української, хліборобської родини керувала катами. У них ніхто не отримав прощення - ані жінка, ані дитина, ані малесеньке дитятко. Сташний вирок було виконано. Моторошне відчуття голоду закарбувалося в пам'яті кожного живого. Інші упокорилися у вічному сні. Проблема України зникла. Та й сама Україна заледве жива лишилася. А ми і досі мовчимо. Лишаємося співучасниками диявольського злочину, бо не хочемо назвати катів поіменно. Чого ми боїмося? Світової спільноти? Могутніх держав, котрі того страшного 33-го визнали СРСР державою? Чи власної тіні?

По всій Україні дзвонять дзвони, по усіх церквах. Нехай ті дзвони пробудять нас від буденності і на мить примусять згадати про вічне. Примусять згадати про тих, що були похоронені без труни і без відправи, неоплакані і неомиті. Примусять опам'ятатися.

З неба за нами спостерігають мільйони очей і оченяток. Вони чекають справедливості. Вершімо справедливість заради них!

Тетяна Коваленко