Одвічний Каменяр, чий молот крізь віки гримить раз у раз

Одвічний Каменяр, чий молот крізь віки гримить раз у раз

Іван Франко

Сьогодні виповнюється 155 років з дня народження беззаперечного генія української нації Івана Франка. В народі говорять: "геніальна людина геніальна у всьому". Саме так можна охарактеризувати й Івана Яковича. Без сумніву, великий український письменник, лінгвіст, публіцист, філософ, вчений, економіст, правник, і, звичайно ж, політик – ось далеко не повний перелік професій Каменяра.

Проте навіть у незалежній Україні постать Франка і досі оповита ореолом совєцкої пропаганди (прикладом цього є шкільний курс літератури й історії). Пропаганди, яка загнала нашого Івана Франка в межі тодішньої "лінії партії". Не задумуючись ми сприймаємо міфологеми московського більшовизму, які дозволяли російським "меншим братам" вірити у соціальний ідеалізм українських класиків, і, не дай Боже, виходити за цю інтернаціональну "лінію". Ми переросли замовчування істинного Шевченка з його "…і вражою, злою кров'ю волю окропіте!" чи то банальною настановою для українських дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!..", що вже говорити про Шевченкову мрію – відновлення самостійності України, але й досі не звільнилися від комуністичного розділення поняття соціальної та національної справедливості, яке повсюдно наповняє думка галицького Шевченка – Івана Франка.

Як не дивно, мало-хто тепер мовить про те, що саме просвітницькій діяльності Франка як одного з батьків-засновників української нації ми завдячуємо нашою соборністю. Становлення поняття "українського" й укорінення цієї самоназви для населення, що проживало під протекцією австрійських абсолюті, асоціюється з Іваном Франком. Саме він, починаючи з 1893 року, популяризує етимологію "українець" до "русинів" Габсбургської монархії, як частини величного й гордого багатомільйонного народу, розділеного між двома імперіями. Саме він намагався пробудити національну свідомість українства Австро-Угорщини та віру у те, що ці землі є "українським П'ємонтом" і, відповідно, становлення відданості ідеї здобуття цієї державності.

Його геніально проста мрія полягала в, як мінімум, соціально-національному визволенні західних українців – створення окремого коронного краю на землях Австро-Угорщини, де проживала українська нація; абсолютною ж метою залишалась самостійна соборна Україна від Сяну до Дону, від Карпат і до Кавказу.

Для реалізації свого бачення політики 1890 року Іван Якович засновує першу українську політичну партію – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Молодий Франко, як і більшість тогочасних українських інтелектуалів, хворів на захоплення соціалізмом. Однак він був одним із перших, хто знищив у собі марксистсько- та драгоманівсько-провінціалістського паразита. Звільнився від багатоголової, з вічно відростаючими головами гідри лібералізму та толеранції, яка ставила соціально-економічне й загальнолюдське над національним, і яка міняла місцями духовне та матеріальне. Відійшовши від безнаціонального соціалізму, він вибудовує ідею, у фундаменті якої став біном нації. Франко рве зв'язки з соціалістичною РУРП і 1899 року разом з народовцями засновує Українську національно-демократичну партію (УНДП). Ця партія відображала еволюцію в українській думці – зростання усвідомлення необхідності національної домінанти у політичному житті. На жаль, один із співзасновників цієї політичної партії – Михайло Грушевський – навпаки деградував до соціалізму, ігноруючи настанови Каменяра, через що Україні довелося пройти горнило більшовицької окупації, а нації – методичне знищення. Свою активну позицію Іван Франко проявляє у складі УНДП до 1904 року. 1904 року великий Каменяр українського народу відходить від політики, проте до самої смерті не перестає, незважаючи на хворобу, займатися літературною та перекладацькою діяльністю.